Методоб'єднання

Складові міжкультурного іншомовного спілкування

Сучасна іншомовна освіта грунтується на міжкультурній парадигмі, яка спрямована на розвиток і самовдосконалення особистості, на розкриття її творчого потенціалу, на формування соціально активної і самостійної особистості в контексті діалогу / полілогу культур. Якість освіти учня, студента як майбутнього фахівця в Україні пов’язана з необхідністю навчання міжкультурного спілкування іноземною мовою, що сприятиме мобільності українських учнів / студентів у Європі й відповідатиме вимогам щодо основних компетенцій фахівця.

На сучасному етапі розвитку суспільства міжкультурне спілкування займає одне з найважливіших місць. У зв’язку з цим підвищуються вимоги щодо рівня володіння комунікантами різними видами та формами іншомовної мовленнєвої діяльності, що спонукає вчителів (викладачів) до пошуку нових, більш ефективних методів навчання іноземної мови.

Багато вітчизняних лінгвістів у своїх працях підкреслює, що процес розвитку особистості неможливо уявити поза спілкуванням. Вчені стверджують, що він протікає у взаємозв’язку особистості з іншими людьми. Комунікація є елементом базової культури особистості. Філософ Клод Леві – Стросс зазначає, що комунікація можлива при будь – якому типі культури та сама культура немислима без комунікації. А зв'язок культури та спілкування є безперечним.
Комунікативна культура забезпечує готовність особистості до життєвого самовизначення. Вона є засобом створення внутрішнього світу особистості, багатства його змісту, що відображає життєві ідеали, спрямованість особистості, культуру, її життєве самовизначення.
Іноземна мова є елементом культури певного народу – носіїв цієї мови і засобом передачі її іншим. Вона відкриває доступ до величезного духовного багатства цього народу і служить додатковим вікном у світ, важливим засобом взаєморозуміння і взаємодії людей.
Розглядаючи стратегії міжкультурного іншомовного спілкування, у контексті модерного підходу до мовної освіти вчителеві / викладачу потрібно мати на увазі, що вибір певної стратегії залежить як від виду комунікативної мовленнєвої діяльності, так і від етапів, за якими будується будь-яка діяльність: планування, виконання, оцінювання результату, корекція. Різні види стратегій, необхідні для поетапного здійснення виділених у Загальноєвропейських рекомендаціях видів комунікативної діяльності, можна систематизувати таким чином:

Вид стратегії

Етап діяльності 
Продуктивні стратегії (усне і письмове монологічне мовлення) 
Рецептивні стратегії (аудіювання, читання) 
Інтерактивні стратегії (усне і письмове діалогічне мовлення) 
Посередницькі стратегії (усний та письмовий переклад, реферування, переказ)

Етап планування 
- Активізація внутрішніх ресурсів з можливою свідомою попередньою підготовкою
- Врахування особливостей аудиторії при виборі стилю, структури, формулювань
- Підготовка допоміжних засобів
- При наявності необхідних засобів – розширення завдань
- Уточнення комунікативного наміру 
- Активізація лінгвістич-них та загально культурних знань
- Імовірне передбачення організацій-ної структури та змісту інформації 
- Активізація можливих варіантів розгортання комунікативної взаємодії
- Визначення прогалин у точках зору та наявній інформації між спів розмовниками
- Планування своїх дій 
- Попередня організація та максимальне використання ресурсів
- Підбір опор
- Підготовка тематичного словника (глосарія)
- Врахування потреб спів- розмовників
- Встановлення одиниці об’єму інтерпретованого матеріалу

Етап виконання 
- Використання стратегії ухиляння та компенсаторних стратегій: спрощення, наближене висловлювання, перефразування, описове формування, уподібнення рідної мови іноземній тощо
- Використання традиційних кліше
- Експериментування з мовними одиницями, в яких не зовсім впевнений 
- Ідентифікація отримуваної лінгвістичної та екстралінгвістичної інформації
- Виведення з отриманої інформації загального розуміння
- Побудова гіпотези стосовно комунікативно-го наміру контексту 
- Передача черги іншому учаснику взаємодії
- Міжособистісна співпраця для підтримання комунікативної взаємодії
- Досягнення взаємного розуміння
- Апелювання до співрозмовника по допомогу 
- Одночасна переробка отриманого об’єму інформації й спрямування уваги на насупний
- Занотовуван-ня можливих варіантів, еквівалентів
- Ліквідація прогалин

Етап оцінюван-ня результату 
- Моніторинг успішності висловлювання за допомогою виразу обличчя, жестів і дій слухача тощо 
- Перевірка гіпотези 
- Моніторинг відповідності взаємодії першочерговому задуму
- Моніторинг результативності й успішності взаємодії 
- Перевірка смислової узгодженості оригінального варіанту й інтерпретації
- Перевірка адекватності використаних мовних засобів

Етап корекції 
- Самокорекція 
- Повернення до початкового етапу з метою повторного перегляду гіпотез 
- Надання чи запит роз’яснення на смисловому чи лінгвістичному рівні
- Розв'язання непорозуміння
- Відновлення спілкування


- Уточнення з використан-ням словників, тезаурусів
- Консультації з експертами, джерелами

Достатньо розвинута стратегічна компетенція дозволяє людині справитися з неочікуваними у пізнавальному чи психологічному плані проблемами в процесі непідготовленого мовлення, коли можливість скористатися готовими рішеннями є надзвичайно обмеженою. Наприклад, у випадку виникнення перешкоди (мовного чи соціокультурного характеру) під час вирішення поставленої комунікативної задачі можна використати стратегічні напрямки, які характеризують два способи людської поведінки. Один з них – обминути перешкоду, уникнути ризику шляхом зміни мети свого мовлення, пристосування її до своїх наявних можливостей і компетенцій (редуктивний стратегічний напрямок). Інший – спробувати здолати перешкоду, не змінюючи своєї комунікативної мети, а, навпаки, розширюючи свої комунікативні ресурси (стратегічний напрямок досягнення).
Як зазначає Л. Маріані, редуктивні стратегії можуть застосовуватися як на рівні змісту висловлювання (уникнення певної теми, згортання повідомлення, підміна значення) чи процесу висловлювання, так і на рівні соціальної поведінки (наприклад, нехтування правилами ввічливості).
Якщо вчитель (викладач) націлює свою роботу на збагачення комунікативного потенціалу учнів, розширення їхньої мовної компетенції, то він повинен спрямовувати їхні зусилля на розвиток стратегій досягнення, які виявляються на рівні слова, речення (запозичення з іншої мови, уподібнення слова рідної мови іншомовному за допомогою вимови чи додавання іншомовних морфем або перенесення малюнку речення з однієї мови в іншу без необхідних структурних змін, а також уживання так званих «зрадливих друзів перекладача»), дискурсу. Більш доцільно навчати учнів застосовувати стратегії типу «генералізація», «перефразування», «підбір синонімів/ антонімів», «реконструювання».
На рівні дискурсу в учнів можуть виникати проблеми при ініціюванні/ завершенні мовлення, підтриманні розмови, вираженні почуттів і ставлення, керуванні взаємодією, з'ясовуванні ситуації, намірів тощо. До числа стратегій досягнення, які необхідно формувати в учнів для успішного розв’язання подібних проблем, належать стратегії співробітництва, які є соціолінгвістичними за своїм характером: звернення за допомогою, розподіл ролей, досягнення консенсусу, з'ясування наявності взаємного розуміння тощо.
На сучасному етапі розробки теорії комунікативної компетенції поняття стратегічної компетенції розвивається в двох напрямках: як комунікативні та як навчальні стратегії. Комунікативні стратегії мають на меті цілеспрямоване подолання проблем у спілкуванні; навчальні стратегії – знаряддя оволодіння мовою в цілому, це способи поведінки та мислення, які впливають на процес переробки учнем інформації. 
За класифікацією Oxford (1990) навчальні стратегії поділяються на дві групи: прямі та непрямі. До прямих стратегій належать:
- стратегії запам'ятовування (утворення асоціативних зв’язків, опора на візуальний та звуковий образи, повторення, застосування фізичних дій, відтворення (віднаходження) в пам'яті необхідної інформації;
- пізнавальні стратегії (практика, рецепція та продукування, аналіз, конструювання тощо);
- компенсаторні стратегії (використання здогадки, подолання утруднень в усному та письмовому мовленні).
До складу непрямих навчальних стратегій включаються:
- мета когнітивні стратегії (визначення мети навчання, організація і планування свого навчального процесу, самооцінка);
- емоційні стратегії (зниження рівня стурбованості, підвищення власної мотивації, володіння емоціями);
- соціальні стратегії (емпатія, кооперація, розпитування тощо).
Для успішного формування стратегічної компетенції учнів вчитель повинен вміло поєднувати комунікативні та навчальні стратегії для вирішення комунікативних задач. Саме це передбачає нова шкільна програма, яка трактує стратегічну компетенцію як:
а) «уміння вибирати ефективні стратегії для розв’язання комунікативних завдань» тобто наголошує на активності того, хто вивчає мову;
б) «уміння самостійно здобувати та використовувати знання, планувати навчальний процес і оцінювати свої знання», тобто підкреслює важливість вміння вчитися.
Отже, оволодіння стратегічною компетенцією досягнення є продуктивним шляхом підвищення рівня комунікативної компетенції, оскільки наближає тих, хто вивчає іноземну мову, до реальної ситуації, в якій спілкуються носії мови. З метою досягнення ефективних результатів у процесі навчання міжкультурного спілкування
РЕКОМЕНДУЄМО:
1. залучати учнів (студентів) до діалогу культур і поглиблювати їх культурну освіченість; виховувати особистісні якості (емпатія, відкритість, толерантність, неупереджене ставлення до представників іншомовної культури);
2. розвивати вміння здійснювати міжкультурне спілкування іноземною мовою, розуміти явища іншої культури в процесі рефлексії, критично оцінювати здобуту інформацію про норми та правила поведінки у ситуаціях ділового та повсякденного життя у країнах, мова яких вивчається;
3. формувати та задовольняти пізнавальні потреби школярів (студентів); залучати їх до таких академічних видів діяльності, які активізують та розвивають увесь спектр їхніх пізнавальних здібностей; розвивати творчий потенціал учнів, їхні комунікативні здібності;
4. розвивати мотиваційну сферу особистості студента, виховувати повагу до народу – носія іншомовної культури та розуміння важливості оволодіння іноземною мовою як засобом міжкультурного спілкування;
5. використовувати вправи, які передбачають: заданість ситуації, що пов’язана з міжкультурною взаємодією; професійну спрямованість завдань; природність ситуації спілкування; новизну; вмотивованість мовленнєвих дій; наявність інструкцій на дію з мовним або мовленнєвим матеріалом в умовах, наближених до реальної іншомовної комунікації; коментар для ознайомлення з соціокультурною інформацією; наявність вербальних опор, які допомагають висловити свою думку та аргументувати свої судження іноземною мовою;
6. ознайомлювати учнів (студентів) із соціальним та культурним контекстом, навчаючи міжкультурного спілкування, з вербально-етикетними правилами та нормами поведінки у ситуаціях ділового та повсякденного життя у країнах, мова яких вивчається;
7. презентувати факти та матеріали про країни, мова яких вивчається, у вправах для читання та аудіювання;
8. моделювати ситуації міжкультурного спілкування на основі контрактивного аналізу і порівняння культурних феноменів як основних методичних прийомів;
9. аналізувати та порівнювати факти етикетної поведінки носіїв мови з аналогічними явищами у рідній культурі шляхом групового обговорення або програвання діалогів у ситуаціях ділового спілкування;
10. організовувати дискусію методом постановки проблемних запитань з використанням конкретних прикладів з реального ділового або повсякденного життя;
11. створити такі умови, в яких учень відчує бажання співпрацювати з людьми, незважаючи на культурні відмінності, готовність до подолання численних труднощів та до сприйняття культурних особливостей представників інших культур.
Отже, успішне навчання іноземній мові неможливе без навчання міжкультурній комунікації та вивчення іншої культури, яка встановлює для кожної людини контекст емоційної поведінки, проектує її власне та соціальне існування. Тому вчитель (викладач) завжди повинен обирати той арсенал методів для навчання іншомовного спілкування, за допомогою якого можна було б забезпечити взаєморозуміння представників різних культур та повноцінне міжкультурне спілкування, тобто діалог культур.



Література:
1. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання/Наук. ред. укр. видання д-р пед. науку проф. С.Ю. Ніколаєва. – К.: Ленвіт, 2003. – 273 с.
2. Сафонова В.В. «Вивчення мов міжнародного спілкування в контексті діалогу культур та цивілізацій». – Вороніж, 1996
3. Елизарова Г.В. Культура и обучение иностранным языкам/ Г.В. Елизарова. – СПб.: КАПО, 2005. – 352с.
4. Oxford, R.L.Language Learning Strategies/ - What every teacher should know.- New York^Newbury House Publishers, 1990

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)